Про смерть. Луганський щоденник

Оглядаючись на останні 10 років, розумієш, що смерть була чи не найголовнішою характеристикою цього часу.

Першою померла мамина подруга на початку вересня 2014 року. У серпні без світла та води вона давила виноградний сік, а у вересні померла. Її поховали одразу ж без усіляких розтинів із припущенням, що був інсульт. Їй раптом стало погано, і вона відправила чоловіка, що сидів біля неї, прилягти, а сама померла відразу, тільки-но він відійшов. Це був шок, який тривав згодом роки. Ми обходили цю тему, замовкали, натрапивши на її ім'я. Кожен відчував якусь провину і страх, що не проходить, перед чимось зовсім новим.

Ще була згоріла машина, на яку ми натрапили після ночі обстрілу; чоловік, що лежав на газоні, коли ми йшли за гуманітаркою; похорон першого чоловіка знайомої, якому відсікло руки, коли він повертався з роботи на велосипеді.

Низка історій, одна яскравіша за іншу, вони притупляли страх і робили тему смерті предметом жартів. "Вам хоч є кому подати склянку води?", – запитала я у знайомого, який щойно дізнався про свою хворобу. "Є", – поспішив запевнити він, соромлячись, що може бути інакше. І помер. Помер, як і багато тих, хто дізнався про свою хворобу надто пізно, коли ні про яку допомогу вже не могло бути мови.

Рак став виявлятися на тій стадії, після якої життя рахувалося вже на дні. І як жили та працювали з цим до останнього – залишалося загадкою. Хворіли, вмирали якось поспіхом, як і жили всі ці 10 років. Сам тон того, що відбувається, різко змінився. Живі близькі поспішали жити, а померлий ніби прагнув не забирати у них часу собою та своїми проблемами.

Усі історії про смерті були схожі: загинув, помер, раптово помер. Історії про довгі хвороби, про якусь сімейну низку чергувань біля ліжка близького пішли за межу десятирічної давності, коли хворіли довго і цим згуртовували всю сім'ю, роблячи стосунки лише міцнішими.

Розповідаючи про когось, неодмінно казали, що все пройшло надто швидко – смерть, подив, смуток. Можливо, це просто стало так явно на тлі відтоку молоді, але смерть підійшла надто близько. Вмирати стали сусіди, знайомі, батьки друзів, а часто й самі друзі, залишаючи здивування після цього. Як розіграш, найбільший жарт, який міг влаштувати приятель. Останнім повідомленням від нього дуже довго висіло у телефоні "Хочу тебе", що було зовсім не про смерть. А потім спроби відчинити двері, замкнені зсередини, затишне світло нічника та крововилив, який ми всі витлумачили однаково – він теж не їхав у 2014-му. Неначе смерть наздоганяла його весь цей час і таки наздогнала, давши відстрочку, щоб пожити.

Ми вже перестали цьому дивуватися. Після історій про те літо, ми перестали сприймати смерть, як і раніше, з містичним трепетом перед невідомістю. Ми почали жартувати, ми намагалися захиститися іронією і між цим ніби абияк говорили близьким: якщо щось трапиться зі мною...

Подруга написала мені: "У твоєї дитини неймовірне дитинство". Я згодна з нею, але після літа 2015-о біля річки я дізналася, що ми гуляли під замінованими вагонами. Їх потім прибрали.

Скільки ж було історій за ці 10 років про те, що могло трапитись і мало не трапилося. Хлопчику відірвав ноги знайдений боєприпас. Він гуляв там же, де завжди гуляли ми. Товариша, який його виніс, нагородили. Ми після перестали гуляти там. Ми, мабуть, щасливчики. І дитинство, мабуть, і справді неймовірне. Але я не хотіла б такого другого, тому що на все це потрібна мужність, зараз я розумію це особливо добре. Нам просто щастило. Але вдруге пройти все це наново я не змогла б.

Я була на похороні у знайомого, який помер безглуздо через не надану вчасно допомогу. Нас було троє. І це також про те, що зараз відбувається. Про нове, до чого ми майже звикли за ці 10 років. Про швидку смерть, зіжмаканий похорон поспіхом одним днем, про жарти про смерть, про майже побутові розмови, хто загинув і як.

Смерті стало так багато, і вона стала такою різною, що ми втратили якийсь трепет перед нею. Начебто те, що могло статися, сталося одразу й дуже швидко. І всі, пішовши з похорону, поспішили продовжувати жити звичайнісіньким життям, щоб не втрачати жодної хвилини. Море, нарощені вії, мрії, ремонт, ювілей у кафе стали в один ряд із похороном. Ми ніби виплакали свій запас сліз та вичерпали запас співчуття. За шоком прийшло витіснення цієї теми та прагнення встигнути зробити якнайбільше: побачити, пожити, народити. Від горя поспішали туди, де життя б'є ключем. Стали цінувати те, що було буденним – сміх, щастя, спілкування, дітей, радість материнства. Те, що йшло противагою смерті.

Все частіше говорили про те, що не читають новин про війну, що дивляться лише кулінарні канали та комедії. Можливо, це вид захисту. Або якийсь новий етап: прийняття того, що війна надовго, а життя має термін придатності, і немає сил і часу оплакувати, горювати, шкодувати. Швидкі стосунки, швидкі сім'ї, швидкі рішення – час життя і смерті сильно скоротився. Зник час на роздуми та довгі розмисли. Зустрічаючись, сходилися, поспішали завести дітей, не озираючись на чужу думку.

Стали іншими відносини, цінності та темп життя. Літні люди, залишені дітьми, що поїхали, не приховували, що мріють про швидку смерть, щоб не бути тягарем ні дітям, що поїхали, ні собі.

Похорон став дистанційним – діти, що виїхали, прощалися заздалегідь з ще живими.

Про кінець війни та якісь можливі сценарії перестали говорити, приймаючи будь-які результати і не витрачаючи час на прогнози. Найціннішим стали зустрічі з близькими, спілкування, можливість бути разом. Спілкування стало найціннішою валютою, а зустрічі – на вагу золота. І заради цього варто було жити, накопичувати, чекати, долати труднощі, щоб побачитися десь у Туреччині, з'їхавшись туди на кілька днів усією родиною з різних кінців світу, щоб надивитись і наговоритися про запас, обійняти онуків і боятися пропустити хоч хвилину зустрічі.

А потім смакувати ці дні, жити ними, плекати та переказувати, проживаючи наново.

Життя стало зовсім іншим. Швидким. Квапливим, з короткими планами і прагненням частіше радіти життю. Ми сильно змінилися за ці десять років. І це ж не кінець. І є речі, про які варто було б подумати, зупинитися, але на це немає часу та бажання. Ми поспішаємо жити, встигнути і робити це тут і зараз.

Статті

Країна
21.11.2024
18:00

«Рубіж» чи останній рубіж?

«Рубіж» - це справді межа можливостей Москви у конвенційній зброї. Тому йому краще щоб усі думали, що в РФ є така зброя і боялися, ніж знали це напевно. Тим більше, що кількість "Рубежів" може бути суто демонстраційною.
Світ
21.11.2024
17:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Країна
20.11.2024
13:55

Звільнений з полону оборонець Маріуполя Андрій Третьяков: "Азовсталь", тортури та обмін

Навіть чеченці краще за росіян в плані поводження з військовополоненими. Коли заїжджали чеченці, то ставлення було більш-менш прийнятним. Найгірше ставлення до нас було саме з боку росіян у Таганрозі.
Всі статті